Виробнича конкурентоспроможність регіонів України (журнал “Актуальні проблеми економіки”, Україна, 2011)
READ PAPER
Виробнича конкурентоспроможність регіонів України (журнал “Актуальні проблеми економіки”, Україна, 2011)
Виробнича конкурентоспроможність регіонів України (журнал “Актуальні проблеми економіки”, Україна, 2011)
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 149
Л.Л. Антонюк, В.І. Сацик
ВИРОБНИЧА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ
РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
У статті проаналізовано теорії та моделі оцінювання регіональної
конкурентоспроможності, досліджено сутність і чинники виробничої
конкурентоспроможності й обґрунтовано її взаємозв'язок з економічним потенціалом
регіонів. Реалізовано новий підхід до оцінювання виробничої конкурентоспроможності
регіонів України шляхом емпіричного моделювання їхнього економічного потенціалу за
різними сценаріями соціально-економічного розвитку країни.
Ключові слова: конкурентоспроможність, економічний потенціал, виробнича
конкурентоспроможність регіону, інноваційні детермінанти.
Форм. 1. Рис. 4. Літ. 18.
Л.Л. Антонюк, В.И. Сацик
ПРОИЗВОДСТВЕННАЯ КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТЬ
РЕГИОНОВ УКРАИНЫ
В статье проанализированы теории и модели оценивания региональной
конкурентоспособности, исследованы сущность и факторы производственной
конкурентоспособности и обоснована ее взаимосвязь с экономическим потенциалом
регионов. Реализован новый подход к оцениванию производственной
конкурентоспособности регионов Украины путем эмпирического моделирования их
экономического потенциала по разным сценариям социально-экономического развития
страны.
Ключевые слова: конкурентоспособность, экономический потенциал, производственная
конкурентоспособность регионов, инновационные детерминанты.
L.L. Antonyuk, V.I. Satsyk
PRODUCTION COMPETITIVENESS OF UKRAINE'S REGIONS
The article analyzes theories and models for evaluation of regional competitiveness and stud-
ies the essence and the factors of the production competitiveness; its interrelationship with the eco-
nomic potential of the regions is grounded. A new approach to estimation of the regions' industrial
competitiveness is presented basing on the empirical modeling of their economic potential by dif-
ferent scenarios of socio-economic development of the country.
Keywords: competitiveness; economic potential; production competitiveness of the regions;
innovative determinants.
Постановка проблеми. Домінуючою тенденцією розвитку світового госпо-
дарства у XXI ст. стало загострення конкурентної боротьби суб'єктів міжна-
родних економічних відносин та диверсифікація її форм і методів, що обумов-
лено насамперед нерівномірністю економічного та соціального прогресу, який
проявляється в диспропорційності розвитку не лише окремих країн, а й регіо-
нів. У системі міжнародної конкурентоспроможності країн регіональні детер-
мінанти відіграють вирішальну роль (що проявляється у формуванні конку-
рентних територій, міст, інноваційних кластерів) й обумовлюють високий
конкурентний статус держав. Невипадково в країнах, що є ключовими іннова-
торами, динамічні конкурентні переваги суб'єктів господарської діяльності
досягаються передусім на регіональному рівні, через швидкий розвиток по-
© Л.Л. Антонюк, В.І. Сацик, 2011
150 РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
тужних регіональних інноваційних систем, забезпечення їх лідерства та ваго-
мої ролі в економічному зростанні держав, що ставить перед науковцями та
політиками завдання теоретичного обґрунтування стратегічних напрямків їх
розвитку залежно від економічного потенціалу регіонів.
Трансформаційні зміни в економіці України обумовлюють об'єктивну
необхідність розбудови ефективних ринкових інституцій, формування такого
бізнес-середовища на загальнодержавному й регіональному рівнях, в якому
суб'єкти господарювання змогли б нарощувати свої довгострокові конкурент-
ні переваги, підвищувати зайнятість і стандарти життя населення. Саме еко-
номічний потенціал регіонів є основою їхнього високого конкурентного ста-
тусу за умови ефективного його використання. З огляду на це емпіричне моде-
лювання виробничої конкурентоспроможності регіонів України шляхом оці-
нювання їхнього економічного потенціалу та розробка на цій основі стратегіч-
них пріоритетів підвищення глобальної конкурентоспроможності нашої дер-
жави є надзвичайно актуальними.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Найбільш значимі дослідження
міжнародної конкуренції і теорії конкурентних переваг країн, регіонів і чин-
ників, які визначають їхню конкурентоспроможність, були зроблені автори-
тетними економістами А. Андерсоном [6], К. Гамільтоном [9; 15], Б. Гардіне-
ром [12], Дж. Діксоном [9; 15], Р. Камагні [7], Р. Мартіном [12], М. Портером
[17], К. Прахаладом [1], В. Рамасвамі [1], П. Тайлером [12], Т. Тодоровим [4] та
багатьма іншими. Дослідженню теоретичних основ забезпечення інновацій-
ного лідерства суб'єктів міжнародних економічних відносин присвячені праці
зарубіжних дослідників Б. Лундвалла [16], Р. Нельсона [10], К. Фрімена [10] та
інших. Проблеми забезпечення інноваційної спроможності національних ре-
гіонів і нарощення їхнього економічного потенціалу активно досліджуються в
працях багатьох вітчизняних економістів.
Невирішені частини проблеми. Незважаючи на вагомий науковий доробок
у сфері дослідження міжнародної конкурентоспроможності країн, конкурент-
них переваг регіонів, регіонального економічного потенціалу багато аспектів
цієї комплексної наукової проблеми залишаються недостатньо розкритими.
Потребують подальшого дослідження теоретико-методологічні засади конку-
рентоспроможності регіонів. Недостатньо обґрунтованими є методики оціню-
вання виробничої конкурентоспроможності регіонів України, діагностики
їхнього економічного потенціалу.
Метою дослідження є комплексний аналіз на базі новітніх економічних
концепцій сутності виробничої конкурентоспроможності регіонів і чинників,
які її визначають; дослідження сучасних методик оцінки конкурентоспромож-
ності регіонів і визначення за їх допомогою регіонів-лідерів; діагностика й мо-
делювання економічного потенціалу національних регіонів, а також розробка
науково обґрунтованих стратегічних пріоритетів досягнення регіонами Украї-
ни високої конкурентоспроможності.
Основні результати дослідження. За умов посилення глобалізації регіони
стають ключовими суб'єктами міжнародних економічних відносин (МЕВ), за-
гострюючи конкурентну боротьбу на світових ринках. Потужний економіч-
ний потенціал країни, її регіонів, фірм і його ефективне використання дає їм
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 151
можливість успішно конкурувати за залучення іноземних інвестицій, високо-
кваліфікованої робочої сили, інших економічних ресурсів. Висока міжнарод-
на конкурентоспроможність суб'єктів МЕВ базується на їхніх інноваційних
конкурентних перевагах і динамічному розвитку в умовах волатильності гло-
бальних ринків. Саме тому інноваційні зрушення, ключові компетенції фірм
та конкурентоспроможні ділові моделі розглядаються як основні конкурентні
чинники успіху держав, регіонів, компаній. Разом з тим, у теорії міжнародної
економіки категорія «виробнича конкурентоспроможність регіонів» є най-
менш дослідженою. Серед вітчизняних і зарубіжних вчених не існує єдиної
точки зору щодо сутності цього поняття та його співвідношення з такими ка-
тегоріями, як економічна, глобальна конкурентоспроможність регіонів, кон-
курентний статус територій тощо.
Багато міжнародних організацій розробляють теоретичні моделі конку-
рентоспроможності регіонів, серед яких помітну роль відіграють британські
інституції. Зокрема, заслуговує на увагу «модель капелюха регіональної конку-
рентоспроможності», що була розроблена дослідницькою організацією
"Cambridge Econometrics" за сприяння Європейської комісії [8]. У цій моделі
поєднано вхідні чинники високого конкурентного статусу регіонів, його
вихідні та комбінаційні результати. Однак людські ресурси розглядаються як
найважливіше джерело регіональної конкурентоспроможності. Альтернатив-
ним варіантом цієї моделі, яку розробили дослідники з Кембриджського уні-
верситету Б. Гардінер, Р. Мартін, П. Тайлер, є «піраміда конкурентоспромож-
ності регіону» [12]. Вчені акцентують увагу на продуктивності праці як клю-
човому індикаторі рівня конкурентоспроможності регіонів, проте наголошу-
ють, що зазначені показники не вказують на джерела їхньої конкурентоспро-
можності.
Відомим британським центром дослідження міжнародної конкуренто-
спроможності "Robert Huggins and Piers Thompson Centre for International
Competitiveness" у співпраці з Кардіфською школою менеджменту було роз-
роблено регіональний Індекс конкурентоспроможності Великої Британії (UK
Competitiveness Index – UKCI). Індекс характеризує конкурентоспроможність
регіону з урахуванням показників його розвитку, сталості бізнесу й економіч-
ного добробуту індивідів. Експерти UKCI дають власне визначення конкурен-
тоспроможності регіону як здатності економіки (країни, регіону, міста чи ін-
шого локалітету), по-перше, приваблювати й утримувати фірми, які мають
стійкі чи зростаючі частки на ринку; по-друге, забезпечувати й утримувати
зростаючі життєві стандарти населення [18]. Вони вважають, що конкуренто-
спроможність не є «грою з нульовою сумою» і не забезпечується шляхом пере-
міщення певних ресурсів з одного локалітету до іншого. Натомість, висока
конкурентоспроможність економіки країни забезпечується шляхом модерні-
зації та економічного розвитку в усіх місцях разом, а не через поліпшення еко-
номічної ситуації в одному з них за рахунок іншого. У даному випадку під кон-
курентоспроможністю розуміється балансування різних типів переваг, які мо-
жуть бути наявними в одному місці щодо іншого, тобто цілий спектр різнома-
нітних переваг, які генеруються соціально-економічним середовищем на пев-
ній території. Саме тому методика Центру передбачає розрахунок відповідних
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
152 РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
індексів конкурентоспроможності Великої Британії на локальному рівні (UK
Local Competitiveness Index).
Методика розрахунку Індексу конкурентоспроможності Великої Британії
базується на використанні «трифакторної моделі» регіональної конкуренто-
спроможності за так званими чинниками «входу» (input factors), «виходу»
(output factors) і «результатів» (outcome factors). Зокрема, до вхідних чинників
на-лежать регіональні витрати на НДДКР; рівень економічної активності в
регіо-ні; кількість новостворених одиниць бізнесу в розрахунку на 1 тис.
жителів; наявна загальна кількість суб'єктів бізнесу; рівень академічної
успішності ви-пускників загальноосвітніх шкіл (чисельність випускників
шкіл, які отримали середню і високу кваліфікацію за системою GCSE); частка
населення праце-здатного віку (кваліфікація 4-го рівня і вище за системою
National Vocational Qualifications); частка знаннєвомісткого бізнесу
(knowledge-based business).
До вихідних чинників експерти відносять: валову додану вартість регіону
в розрахунку на одну особу; обсяг експорту на одну особу; обсяг імпорту на
одну особу; частка експортоорієнтованих компаній; продуктивність регіону
(обсяг випуску у розрахунку на одну відпрацьовану годину); рівень зайнятості
населення. Результативні чинники регіональної конкурентоспроможності
складають 2 індикатори – щотижнева зарплата (gross weekly pay) та рівень без-
робіття. Дещо скорочений набір індикаторів використовується і для розрахун-
ку «локальної конкурентоспроможності». Отже, показник валової доданої
вартості на душу населення цілком доцільно використовувати як основний
критерій оцінювання виробничої конкурентоспроможності регіонів.
На особливу увагу заслуговує модель «загальної конкурентоспроможнос-
ті» (total competitiveness), яка також була розроблена Центром Хаггінса. Мо-
дель передбачає виокремлення 3 видів конкурентоспроможності: знаннєва
конкурентоспроможність (knowledge competitiveness), виробнича конкуренто-
спроможність (productive competitiveness) і стала конкурентоспроможність
(sustainable competitiveness) (рис. 1).
Так, в основі знаннєвої конкурентоспроможності регіону знаходиться
його висококонкурентна «знаннєва економіка» (knowledge economy), яка
здатна постійно створювати нові можливості для зайнятості висококваліфіко-
ваних фахівців. Рівень знаннєвої конкурентоспроможності визначається та-
кими основними чинниками, як регіональний (місцевий) науково-техноло-
гічний, інноваційний, виробничий і торговельний потенціал, наявність умов
для забезпечення комунікацій і потоків ноу-хау всередині та між регіонами чи
населеними пунктами. Невипадково вчені-розробники концепції системних
інновацій Б. Лундвалл [16], Р. Нельсон [10], К. Прахалад [1], К. Фрімен [10] у
своїх працях стверджували, що запорукою високого конкурентного статусу су-
б'єктів міжнародних економічних відносин є їхній інноваційний потенціал.
Запорукою сталої конкурентоспроможності регіону є передусім його ви-
гідне геополітичне розташування (quality of place) і можливості забезпечення
людиною належної якості життя в ньому (quality of living), у тому числі завдяки
високому ступеню інтегрованості індивідів у суспільне життя (inclusion and
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 153
participation). Визначальними чинниками сталої конкурентоспроможності є
якість навколишнього середовища, культура і мистецтво, соціальна інклюзія,
транспортна інфраструктура, вартість життя тощо.
Рис. 1. Модель загальної конкурентоспроможності регіону [14]
Виробнича конкурентоспроможність регіону визначається такими клю-
човими чинниками, як, по-перше, вміння, навички та їх реалізація на регіо-
нальному рівні і пов'язані з цим технології («економіка навиків» – skills
economy); по-друге, інвестиції в регіон і якість наявного фізичного капіталу
(«еко-номіка підприємництва» – entrepreneurship economy); по-третє, рівень
розвит-ку регіональних мережевих економічних структур («мережева
економіка» – network economy). Індикатором регіональної виробничої
конкурентоспро-можності є показники доданої вартості.
Оригінальну соціокультурну концепцію міжнародної конкурентоспро-
можності регіонів розробив А. Андерсон. Дослідник запропонував так званий
критерій «С-регіони», які в умовах глобальної конкуренції забезпечують свої
конкурентні позиції на основі ефективного використання «С-чинників»:
компетенція (сompetence), культура (сulture), комунікації (сommunications) та
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
154 РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
креативність (сreativity) [6]. У міру розвитку нових С-регіонів, які концентру-
ються навколо центрів вищої освіти та у співпраці з висококонкурентним біз-
несом вони трансформуються в регіональні інноваційно-виробничі комплек-
си, а економічне значення старих промислових регіонів зменшується. В даній
концепції особливе значення приділяється освітньому чиннику висококон-
курентного статусу регіонів.
Надзвичайно актуальними в контексті міжнародної конкурентоспромож-
ності регіонів є дослідження М. Портера, який розробив теорію конкурентних
переваг [17]. Основою конкурентної переваги регіону, згідно з положеннями
теорії М. Портера, є продуктивність праці в ньому, яку вчений називає єдиною
рушійною силою конкурентоспроможності. У цій теорії підвищення рівня
життя населення залежить від спроможності національних підприємств дося-
гати високого рівня продуктивності, для чого необхідно постійно удоскона-
лювати економіку регіону. Особливу увагу дослідник приділяє кластерним мо-
делям нарощення конкурентних переваг регіонів.
Продовжив дослідження М. Портера Р. Камагні у праці «Концепція тери-
торіальної конкурентоспроможності». Вчений обґрунтував, що регіон має
абсолютну конкурентну перевагу, якщо в його розпорядженні є кращі техно-
логічні, соціальні, інфраструктурні або інституційні активи, ніж в інших, що
призводить до підвищення продуктивності й конкурентоспроможності під-
приємств, розташованих на території [7]. Тобто саме завдяки формуванню і
нарощенню конкурентних переваг регіони можуть стати повноцінними су-
б'єктами міжнародних економічних відносин.
Найефективнішою у посясненні конкурентних переваг регіонів є теорія
виробничої конкурентоспроможності територій, що базується на їхньому еко-
номічному потенціалі. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує кон-
цепція Т. Тодорова, який пов'язує конкурентоспроможність з потенціалом
країни в досягненні високої продуктивності за допомогою інноваційного під-
ходу до людських ресурсів, капіталу та фізичних активів [4]. Вчений доводить,
що конкурентоспроможність має безліч вимірів: потенціал інтенсивного ста-
лого зростання з притаманними йому 3 компонентами – економічним, со-
ціальним та екологічним; продуктивність чинників виробництва; факторні
витрати на виробництво одиниці кінцевого продукту; якість (технічний рі-
вень) вироблених продуктів; надійність товарів і послуг; структурні характе-
ристики економіки; імітаційний та інноваційний потенціал країни; чутливість
економіки до коливань ринкової кон'юнктури та її здатність реагувати на рин-
кові зміни; потенціал технологічної готовності; спроможність національної
економіки поєднувати приватні, державні і суспільні інтереси. Дослідник вва-
жає, що конкурентоспроможність – це концентроване вираження економіч-
ної потужності країн, що узагальнює в собі ефективність функціонування на-
ціональних економічних, соціальних, фінансових, інституціональних та ін-
ших підсистем; можливості економіки підвищувати продуктивність праці й
успішно конкурувати на регіональному й глобальному ринках.
Ця концепція може бути застосована і на регіональному рівні для оцінки
виробничої конкурентоспроможності регіонів шляхом визначення їхнього
економічного потенціалу. Враховуючи наведені теоретичні положення, слід
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 155
зазначити, що регіональна виробнича конкурентоспроможність (територій,
локалітетів) – це концентрований вираз економічного потенціалу регіону та
його ефективного використання, що забезпечує економічне зростання на
інноваційній основі, розвиток системи підприємництва, інформаційно-кому-
нікаційних технологій, завдяки чому суб'єкти господарювання можуть постій-
но розвивати свої конкурентні переваги, гнучко реагувати на зміни світової
кон'юнктури, диверсифікувати виробництво та займати стійкі позиції на пев-
них сегментах світового ринку.
У контексті дослідження виробничої конкурентоспроможності регіонів
необхідна оцінка їх економічного потенціалу. Найкращою є методика, запро-
понована фахівцями департаменту навколишнього середовища Світового
банку (Дж. Діксон [9; 15], К. Гамільтон [9; 15], М. Клеменс [15], А. Кунте [15]).
Ключовою ідеєю цієї методики є визначення національного багатства країн
(регіонів) за елементами наявного в них капіталу (природного, виробничого,
людського, соціального). Цю методику доцільно застосувати і для емпіричної
оцінки економічного потенціалу регіонів України та їхньої виробничої конку-
рентоспроможності. Оскільки конкурентоспроможність економіки, як зазна-
чає більшість фахівців, вказує на рівень її продуктивності, то в нашому дослід-
женні індикатором продуктивності економіки регіону будуть слугувати показ-
ники економічного потенціалу на одну особу.
Через значну обмеженість в Україні надійної, доступної і релевантної ста-
тистичної інформації методика Світового банку потребує певних трансформа-
цій, які дозволять наблизити її базові положення до реальних умов функціону-
вання вітчизняної економіки. Така ж робота вже здійснювалась на прикладі
російської економіки та в наукових працях вчених [2]. Загалом, удосконалена
методика базується на оцінці вартості країни не за показниками накопиченого
багатства, а економічного потенціалу, який визначається очікуваним у май-
бутньому сумарним обсягом доходів національної економіки, дисконтованих
до сучасної (теперішньої) вартості.
Як дохідний показник, який характеризує регіональний економічний по-
тенціал, доцільно використовувати валову додану вартість регіону за видами
економічної діяльності: промисловість, сільське господарство, будівництво,
транспорт і зв'язок, торгівля. Загальна модель оцінки економічного потенціа-
лу регіону являє собою приведену до теперішнього часу суму доходів (доданої
вартості) за прогнозний (2010–2019 рр.) і післяпрогнозний (починаючи з
2020 р.) періоди:
(1)
де ЕПрегіону – економічний потенціал регіону за певним видом економічної
діяльності; ДВt–1 – додана вартість, створена в галузі регіону за рік (t – 1); jt –
ставка дисконтування для прогнозного періоду; j – ставка дисконтування для
післяпрогнозного періоду; t – час (від 1 до нескінченності), t = 1 відповідає
2009 р.; T – прогнозний період (10 років, починаючи з 2010 р.); it – темп при-
росту доданої вартості за рік t (в одиницях); i – темп приросту доданої вартості
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
156 РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
для післяпрогнозного періоду.
Перша складова моделі дозволяє оцінити економічний потенціал регіону
за видами економічної діяльності у прогнозному періоді. За прогнозний пе-
ріод нами було обрано десятирічний проміжок часу, за який можна з достат-
ньою мірою достовірності прогнозувати динаміку валової доданої вартості.
Друга складова моделі дозволяє оцінити економічний потенціал регіону у піс-
ляпрогнозний (нескінчений) період часу. Для цього очікувані в майбутньому
потоки валової доданої вартості приводяться до теперішнього часу за допомо-
гою відомої математичної формули Гордона.
Припускаючи, що економіка України в майбутньому набуде стійких тем-
пів зростання, середній темп приросту валової доданої вартості вітчизняних
регіонів у післяпрогнозному періоді наближатиметься до показників розвину-
тих держав світу. За оцінками фахівців американської консалтингової компа-
нії "Goldman Sachs", значення середньорічного темпу приросту реального
ВВП високорозвинених країн за наступні 2015–2050 рр. складатиме 2% [11,
21]. Цю ж величину використаємо і в розрахунках для оцінки економічного
потенціалу регіонів України.
Для дисконтування очікуваних у майбутньому доходів та їх приведення до
теперішнього часу фахівці Світового банку пропонують використовувати сус-
пільну ставку дисконту або так звану «соціальну ставку віддачі від інвестицій»
(social rate return on investment – SRRI), яка відповідає інтересам усього насе-
лення і майбутніх поколінь. Її рівень для країн, які розвиваються (Аргентина,
Китай, Індія, Мексика), складає 7–9%, для високорозвинених держав – 4%.
Відповідні показники суспільної ставки дисконту у різних країнах світу обу-
мовлюються темпами зростання споживання на душу населення, які характе-
ризують зміну соціальних стандартів життя населення.
Тому валову додану вартість регіонів України доцільно дисконтувати за
фіксованою ставкою 4% у післяпрогнозному періоді і за змінюваною ставкою
4–8% – у прогнозному. Це обумовлено, по-перше, уповільненням темпів еко-
номічного зростання високорозвинених країн (до переліку яких, імовірно,
приєднається в майбутньому й Україна); по-друге, скороченням обсягів спо-
живання в нашій країні внаслідок негативного впливу на національну еконо-
міку глобальної фінансово-економічної кризи. Саме тому ставка дисконту-
вання для 2010–2011 рр. складає 4% з поступовим її збільшенням до 8% до
2019 року.
Моделювання економічного потенціалу регіонів України здійснюємо за
двома сценаріями – оптимістичним і песимістичним. Сформована гіпотеза
пришвидшеного економічного зростання в прогнозному періоді визначає оп-
тимістичний сценарій регіональної економічної динаміки, за яким очікува-
ний середній темп зростання доданої вартості регіону буде дорівнювати усе-
редненому показнику зростання за попередній період (2001–2008 рр.), збіль-
шений на величину його середньоквадратичного відхилення за цей проміжок
часу. Емпірично це означає, що додана вартість регіону в прогнозному періоді
визначається верхньою умовною межею довірчого інтервалу її середнього
показника зростання за минулі роки.
Гіпотеза уповільненого економічного зростання визначає песимістичний
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 157
сценарій регіональної економічної динаміки, згідно з яким очікуваний серед-
ній темп зростання доданої вартості регіону буде дорівнювати усередненому
показнику зростання за попередній період, зменшеному на величину його се-
редньоквадратичного відхилення. Тобто додана вартість регіону в прогнозно-
му періоді визначається нижньою умовною межею довірчого інтервалу її се-
реднього показника зростання за минулі роки. Запропонований підхід до фор-
мування оптимістичного й песимістичного значень прогнозних показників
регіональної економічної динаміки є коректним і, незважаючи на можливі
статистичні похибки в процесі оцінювання, емпірично вірним.
Оскільки для оцінки економічного потенціалу регіонів України за видами
економічної діяльності не застосовуються його відповідні абсолютні показни-
ки, нами було приведено їх значення до порівнянного вигляду з урахуванням
щорічних темпів зростання доданої вартості у співставних цінах та регіональ-
них індексів інфляції. В результаті було отримано репрезентативну вибірку
основних економічних індикаторів українських регіонів, на основі якої оці-
нено їхній економічний потенціал. Шляхом математичної обробки сформова-
ної вибірки даних (загальна сукупність якої складає майже 10 тис. одиниць)
було отримано розрахункові показники економічного потенціалу регіонів за
видами економічної діяльності: промисловість, сільське господарство, будів-
ництво, транспорт і зв'язок, торгівля.
За оптимістичним сценарієм економічний потенціал регіонів України
становить більше 70,3 трлн. грн. (в цінах 2009 р.) (рис. 2). Найбільша вага при-
падає на потенціал торгівлі (галузь-лідер), промисловий і сільськогосподар-
ський потенціали (у відсотковому вираженні до сукупного потенціалу відпо-
відні частки складають 45,9%, 25,1% та 19,1%). У структурі економічного по-
тенціалу домінують потоки доданої вартості регіонів, які очікуються в після-
прогнозному періоду (після 2010 р.).
За песимістичним сценарієм сукупний економічний потенціал україн-
ських регіонів майже у 6 разів менший порівняно з оптимістичним і складає
12,2 трлн. грн. У цьому випадку торговельний, будівельний і сільськогоспо-
дарський потенціали є критично низькими через невисокі темпи зростання
регіональної доданої вартості в прогнозному періоді. Ці результати необхідно
враховувати при стратегічному плануванні соціально-економічного розвитку
вітчизняних регіонів.
Таким чином, за відсутності чіткої стратегії економічного розвитку, яка
буде базуватись на інноваційній моделі з виокремленням двох високотехноло-
гічних пріоритетів VI технологічного укладу, у поєднанні з формуванням кон-
курентних переваг національної економіки в сільськогосподарському секторі,
у сфері послуг і низькотехнологічних секторах, реалізація оптимістичного
сценарію буде неможливою.
За оптимістичним сценарієм, Харківська область є регіоном-лідером за
економічним потенціалом (10,3% сукупного потенціалу). На Донецьку і Пол-
тавську області припадає відповідно 9,2% і 8,9% (рис. 3). Найбільший внесок
у формування економічного потенціалу за видами економічної діяльності за-
безпечують такі області: промисловий потенціал – Луганська (13,9% від усього
промислового потенціалу), сільськогосподарський – Миколаївська (20,1% від
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
158 РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
усього сільськогосподарського потенціалу), будівельний – Київська (10,7%
від усього будівельного потенціалу), потенціал транспорту і зв'язку – Одеська
(13,4% від усього потенціалу транспорту і зв'язку), торговельний – Харківська
(16,6% від усього потенціалу торгівлі). Торговельний потенціал Харківської
області складає майже 5,4 трлн. грн., або 7,6% сукупного економічного потен-
ціалу регіонів України. Песимістичний сценарій регіонального економічного
розвитку України характеризується низькими показниками потенціалу регіо-
нів та зміною регіональної диспозиції. Лідерами у цьому випадку є Донецька і
Дніпропетровська області.
Рис. 2. Економічний потенціал регіонів України за видами економічної
діяльності (за оптимістичним і песимістичним сценаріями),
побудовано за даними [3]
За оптимістичним сценарієм, регіональними лідерами за виробничою
конкурентоспроможністю, яка була оцінена з урахуванням економічного по-
тенціалу в розрахунку на одну особу, є Полтавська (4,13 млн. грн. економічно-
го потенціалу регіону на одну особу), Миколаївська (3,69), Київська (2,70),
Харківська (2,61) та Волинська (2,34) області (рис. 4).
За песимістичним сценарієм, регіонами-лідерами за виробничою конку-
рентоспроможністю є Київська (0,49 млн. грн. економічного потенціалу регіо-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 159
ну на одну особу), Черкаська (0,39), Полтавська (0,39), Дніпропетровська
(0,36) та Одеська (0,32) області. Таким чином, отримана диспозиція регіональ-
ної виробничої конкурентоспроможності вказує на те, що найконкуренто-
спроможнішими регіонами України є не ті, які забезпечують на сьогодні най-
більший внесок у ВВП країни (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька), а
які динамічно розбудовують інноваційний потенціал, нарощують власні кон-
курентні переваги у тих чи інших секторах економіки.
Рис. 3. Економічний потенціал регіонів України за видами економічної
діяльності за оптимістичним сценарієм, побудовано за даними [3]
Як уже зазначалося, виробнича конкурентоспроможність регіонів є базою
високого конкурентного статусу регіонів і країн-інноваторів. Тому необхід-
ною передумовою успішної реалізації Україною інноваційної моделі розвитку
є підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни через формуван-
ня потужних регіональних економік, які розвиваються на інноваційній основі
і забезпечують структурні трансформації та якісне економічне зростання [5].
Нарощення конкурентного статусу національної економіки залежатиме від
того, наскільки активно вітчизняні регіони формуватимуть ефективні іннова-
ційні системи, інтегровані в глобальний інноваційний простір, здійснювати-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
160 РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
муть інноваційну політику, інвестуватимуть у розвиток людського капіталу та
сприятимуть розвитку підприємництва.
Рис. 4. Виробнича конкурентоспроможність регіонів України за видами
економічної діяльності за оптимістичним сценарієм,
побудовано за даними [3]
Зважаючи на це, у найкоротші терміни необхідно прийняти загальнодер-
жавну стратегію підвищення міжнародної конкурентоспроможності України
на період 2011–2021 рр., яка включатиме й регіональні напрямки формування
динамічних конкурентних переваг завдяки виробничій складовій. При цьому
за основу доцільно взяти «Золоті правила конкурентоспроможності» (Інститут
менеджменту та розвитку, Швейцарія) [13], які передбачають, що досягнення
високого конкурентного статусу забезпечується завдяки:
- створенню стабільного, передбачуваного законодавства та середовища;
- забезпеченню оперативності, прозорості і підзвітності в системі адмі-
ністрування бізнесу, а також легкості його ведення;
- інвестуванню у розвиток і підтримку як економічної (дороги, повітря-
ний транспорт, телекомунікації тощо), так і соціальної інфраструктури (охо-
рона здоров'я, освіта, пенсійне забезпечення тощо);
- посиленню середнього класу як ключового джерела добробуту й довго-
строкової стабільності;
- розвитку приватного середнього бізнесу як головного елемента диверси-
фікації економіки;
- підтриманню балансу співвідношень між рівнями заробітної плати, про-
дуктивності і податків та високого рівня добробуту людей;
- розвитку місцевих ринків шляхом стимулювання приватних заощад-
жень і внутрішніх інвестицій;
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011
РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 161
- вмінню уряду ефективно просувати національного виробника на зов-
нішні ринки [13].
Забезпечення високого конкурентного статусу регіонів має здійснюва-
тись за такими ключовими принципами міжнародної конкурентоспромож-
ності: мінімальне державне втручання в ділову активність; створення конку-
рентних умов та інфраструктури для підприємств; мінімізація урядами екзо-
генних ризиків для вітчизняних підприємств; гнучка урядова політика адап-
тації до глобального економічного середовища; всебічний розвиток освіти та
людського капіталу і сприяння на цій основі розбудові економіки знань.
Висновки й перспективи подальших розвідок. Проведений аналіз може слу-
гувати підтвердженням безальтернативності для України економічного роз-
витку на інноваційній основі. Для цього вкрай необхідними є ефективна роз-
будова національної та регіональних інноваційних систем, стимулювання ін-
новаційної активності бізнесу з метою нарощення мікро- і макроекономічної
конкурентоспроможності держави та її регіонів. Застосування запропонованої
у статті методики емпіричного оцінювання виробничої конкурентоспромож-
ності регіонів дозволяє ефективніше діагностувати їхній економічний потен-
ціал, моделювати й прогнозувати на національному та регіональному рівні на-
слідки соціально-економічних реформ.
1. Прахалад К.К., Рамасвамі В. Майбутнє конкуренції. Творення унікальної цінності спільно
з клієнтами / Пер. з англ. М. Ставицького. – К.: Вид-во Олексія Капусти, 2005. – 258 с.
2. Сколько стоит Россия? Совместный проект телекомпании REN TV, аудиторско-консал-
тинговой компании ФБК и газеты «Ведомости» / Авт. колл. И.А. Николаев (руководитель),
И.Е. Шульга, С.А. Артемьева, А.М. Калинин. – М., 2004 // www.fbk.ru.
3. Соціально-економічне становище регіонів України // Державний комітет статистики Ук-
раїни // www.ukrstat.gov.ua.
4. Тодоров Т.И. Международное сопоставление конкурентоспособности. – М.: БРПресс,
2007. – 129 с.
5. Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного
розвитку: Монографія: У 2 т. / Д.Г. Лук'яненко, А.М. Поручник, Л.Л. Антонюк та ін.; За заг. ред.
Д.Г. Лук'яненка, А.М. Поручника. – К.: КНЕУ, 2006. – Т. I. – 816 с.
6. Anderson, A. (1991). Infrastruktur zur Entwicklung von Regionen. In: Der Ministerprasident des
Landes Schleswig-Holstein. Denkfabrik (ed.) Infrastruktur der Kommunikationsge-sellschaft. Schleswig-
Holstein als K-region. Projektgruppe der Denkfabrik Schleswig-Holstein, P. 16–19.
7. Camagni, R. (2002). On the concept of territorial competitiveness: sound or misleading? Urban
Studies, 39(13): 2395–2411.
8. Cambridge Econometrics (2003). A Study on the Factors of Regional Competitiveness, A final
report for The European Commission Directorate-General Regional Policy, University of Cambridge.
9. Dixon, J.A., Hamilton, K. (1996). Expanding the Measure of Wealth. Finance & Development,
December: 15–18.
10. Dosi, G., Freeman, C., Nelson, R., Silverberg, G., Soete, L. (1988). Technical Change and
Economic Theory. London and N.Y., Pinter Publishers, 645 p.
11. Dreaming With BRICs: The Path to 2050. In: Goldman Sachs (2003). Global Paper, No 99, 22 p.
12. Gardiner, B., Martin, R., Tyler, P. (2004). Competitiveness, productivity and economic growth
across the European regions. Regional Studies, 38: 1037–1059.
13. Garelli, S. (2004). Competitiveness of Nations: The Fundamentals // theme.cepd.gov.tw.
14. Innovation // The Programme for Total Competitiveness // www.cforic.org.
15. Kunte, A., Hamilton, K., Dixon, J., Clemens, M. (1998). Estimating National Wealth: Methodolo-
gy and Results. Environmental Economics Series (IMF), 44 p.
16. Lundval, B.-A. (1992). National Systems of Innovations – Towards a Theory of Innovation and
Interactive Learning. London, Pinter Publishers, 234 p.
17. Porter, M. (1990). The Competitive Advantage of Nations. Free Press, New York, 863 p.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ №5(119), 2011